Історія альтернативної України: що було б, якби ці закони ухвалили

Українське суспільство часто стикається з браком прозорості в діяльності владних структур, що призводить до неповного розуміння громадянами багатьох важливих процесів. Останні події, такі як зміни у вищому військовому керівництві та розслідування щодо можливих фінансових порушень, викликали численні запитання, на які не завжди є чіткі відповіді. Різні державні органи та політичні діячі часом дають суперечливі коментарі щодо цих ситуацій, що ще більше ускладнює розуміння подій для громадськості.

Проте сьогодні ми зосередимось на іншій важливій темі — законопроєктах, які мали потенціал суттєво вплинути на розвиток України, але з різних причин не були прийняті. Розглянемо ці законодавчі ініціативи та поміркуємо над тим, як вони могли б змінити курс нашої держави.

Законопроєкт "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики" від 2010 року

У 2010 році у Верховній Раді України розглядався законопроєкт "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики", який передбачав закріплення позаблокового статусу України. Цей закон мав визначити ключові напрямки зовнішньої політики країни на найближчі роки.

Плюси прийняття законопроєкту:

• Нейтралітет у міжнародних конфліктах: Україна могла б уникнути втягування в протистояння між різними військово-політичними блоками, а таким чином була б "невигідною" для інших країн, як гідний гравець на полі бою.
• Покращення відносин із росією: звісно ж прийняття такого закону сприяло покращенню відносин із росією.

Мінуси прийняття законопроєкту:

• Обмеження можливостей захисту: Україна втратила перспективу отримання гарантій безпеки від НАТО. Також втратила безцінний час на підготовку аби відповідати високим стандартам альянсу, що змінило б сучасний державний стан, та можливо попередило повномасштабну війну.
• Ризик міжнародної ізоляції: позаблоковий статус ускладнив інтеграцію України в європейські та євроатлантичні структури.
• Вразливість перед зовнішніми загрозами: без підтримки потужних союзників Україна стала більш вразливою до зовнішнього тиску, у тому числі тиску росії.

Насправді цей законопроєкт був прийнятий 1 липня 2010 року. Його підтримка була пов’язана з приходом до влади Віктора Януковича, який був маріонеткою в руках сильнішої держави та не мав жодного контролю над ситуацією в Україні. Закон викликав критику з боку опозиції та значної частини суспільства, яка прагнула вийти з ізоляції та стати частиною цивілізованого світу. Погіршились відносини із західними партнерами, що висвітило Україну як не надійного союзника.

Після Революції Гідності у 2014 році закон усе ж був скасований, а курс на євроінтеграцію був відновлений. Проте свої плоди він уже дав і спричинив жертви серед цивільного населення, втечу віктора януковича та ті всі труднощі, які ми долаємо на своєму шляху зараз, прагнучи вступити і в ЄС і в НАТО.

Проєкт закону про особливий статус Криму (1992–1993)

Законопроєкт мав на меті надати Криму ширшу автономію в прийнятті рішень, але без шкоди для економічних та культурних зв’язків з основною частиною України. Також у півострова мали з’явитись права щодо мовної та культурної політики зі своїми особливостями. Якби закон був прийнятий, наслідки були б наступні:

• Зниження сепаратистських настроїв: надання широкої автономії могло б задовольнити прагнення кримчан до самоврядування.
• Збереження територіальної цілісності: чітко визначений особливий статус міг би запобігти майбутнім територіальним претензіям.
• Захист прав меншин: закон міг би гарантувати права різних етнічних груп у Криму.
• Економічний розвиток: особливий статус міг би сприяти економічному розвитку регіону.

Мінуси прийняття законопроєкту:

• Ризик подальшого відокремлення: широка автономія могла б стати першим кроком до повного відокремлення Криму.
• Складність управління: особливий статус міг би ускладнити процес управління державою.
• Прецедент для інших регіонів: інші регіони України могли б також вимагати особливого статусу.
• Можливі конфлікти із центральною владою: розподіл повноважень міг би призвести до протиріч між Кримом та Києвом.

Враховуючи все перераховане вище закон не був прийнятий. Більшість депутатів ВРУ вважали, що закон посилить сепаратистські настрої і не тільки в Криму. До того ж різні політичні сили мали різне бачення статусу півострова. Тому довелось зіткнутись із реальністю. Відсутність чіткого статусу була хоч і не єдиною, але все ж причиною анексії Криму у 2014 році. Дискусії серед влади стосовно Криму точились ще довгі роки, але змін не було. Неможливо точно сказати, чи запобіг би цей закон подіям 2014 року, проте він міг би принести у відносини між Києвом і Кримом більше стабільності та визначеності. Цей випадок демонструє наскільки в політиці і праві можуть бути важливими своєчасні законодавчі рішення.

Законопроєкт про державну мову (1990-ті роки)

На зорі незалежності України мовне питання стало одним із ключових викликів для молодої держави. У 1990-х роках у Верховній Раді розглядався амбітний законопроєкт про державну мову, який міг суттєво вплинути на мовну ситуацію в країні. Цей документ викликав гарячі дебати і, зрештою, не був прийнятий, що мало далекосяжні наслідки для розвитку української мови та суспільства загалом.

Законопроєктом пропонувалось визнати українську мову — єдиною державною мовою. У державних установах українська мала бути обов’язковою. Також планувалось розширення сфери застосування української мови у світі та ЗМІ.

Плюси прийняття законопроєкту:

• Зміцнення національної ідентичності: закон міг би сприяти консолідації української нації.
• Прискорення українізації: швидше поширення української мови у всіх сферах життя.
• Чіткі правила: встановлення єдиних мовних норм для всієї країни.
• Розвиток української культури: стимулювання розвитку україномовної літератури, кіно, музики.

Натомість мінуси були досить суттєвими:

• Потенційні конфлікти: можливе загострення мовного питання в регіонах із переважно російськомовним населенням.
• Економічні витрати: необхідність значних ресурсів для впровадження закону.
• Міжнародна реакція: можлива критика з боку сусідніх країн, особливо росії.
• Складнощі перехідного періоду: потреба часу для адаптації населення та установ до нових вимог.

Але знову ж серед політичної еліти не було консенсусу. Депутати боялись, що значно погіршаться відносини з росією. Різні регіони України мали свою "традиційну" манеру спілкування і мову. Відома "харківська" тому приклад. Це могло б спричинити зростання напруги в суспільстві й можливу сепарацію ще в ті часи, коли Україна не була настільки сильною щоби протистояти та розв'язувати подібні питання.

Тож законопроєкт був відхилений чи перенесений до кращих часів. Хоча вже очевидно, що все те, що мало статись — сталось. А закон про мову все ж був прийнятий, але в нещодавньому 2019 році.

Проєкт закону про люстрацію (2005)

У 2005 році українські політики запропонували закон про люстрацію. Це означало, що вони хотіли "очистити" владу від людей, які були пов’язані з комуністичним минулим або замішані в корупції. Після Помаранчевої революції це був абсолютно адекватний законопроєкт, який неодмінно збільшив би довіру населення до владної еліти. Прийняття законопроєкту могло б сприяти появі у владних структурах нових кадрів зі свіжими ідеями та поглядами. Відсутність корумпованих чиновників та прихильників старих режимів викликало б більшу прихильність до влади. Також це допомогло б в міжнародних відносинах, адже зміни — це рішучий крок. Проте найкраще, що спричинив би цей закон — це прощання, хоч і не стрімке, з радянським минулим і націленість на європейське майбутнє.

Варто також зазначити, що і проблеми цей закон містив неоднозначні:

• Втрата досвідчених працівників: разом із поганими чиновниками могли звільнити й хороших, досвідчених спеціалістів.
• Можливість помсти конкурентам: політики могли б використовувати цей закон, щоби позбутися своїх опонентів.
• Складно визначити, кого люструвати: було б важко чітко визначити, хто саме підпадає під дію закону.

У результаті, закон не був прийнятий. Політики не змогли домовитись, велика кількість деталей, наслідків і причин призвели до шквалу критики закону ще на етапі проєкту. Недовіра один до одного серед чиновників вилилась у те, що всі боялись підпадати під дію цього закону. Тому страшно навіть подумати, яка влада була в Україні на той момент і хочеться вірити, що вона хоча б трішки змінилась. А українці, які звикли до старих стандартів та порядків, та ще і практично не розбирались у законотворчості, праві та політиці не дуже то й активно підтримували прийняття цього закону.

Тож усе залишилось на своїх місцях: старі політики, корупційні злочини, олігархія. Держава практично стояла на місці без нових реформ та політичних змін. Будь-які нововведення приймались, як "фільм жахів". Крадіжки грошей та схеми їх відмивання продовжили набирати обертів. Люди відносились до політиків як до мафії, яка прагне тільки збагатитись та нажитись і нічого більше. А Україна знову ж таки втратила час на оновлення, прогрес та інтеграцію в цивілізований світ.

Цікаво, що схожий закон усе ж прийняли, але аж через 9 років — у 2014 році після Революції Гідності. Він називався "Про очищення влади" й частково виконував те, що планували зробити ще у 2005 році.

Закон про ринок землі в Україні (до 2021 року)

Закон про ринок землі, або про обіг земель сільськогосподарського призначення, довгий час був одним із найбільш дискусійних в Україні. До 2021 року в країні діяв мораторій на продаж сільгоспземель.

Прийняття цього закону могло б призвести до значних інвестицій в аграрний сектор та як наслідок економічне зростання. Також, враховуючи ситуацію в сільській місцевості та вимирання багатьох українських сіл, через те, що до них немає нікому діла, цей закон міг би принести кошти в сільські громади.

Натомість варто врахувати й ризики:

• Концентрація землі: побоювання, що великі компанії та олігархи скуплять більшість земель.
• Іноземне володіння: страх, що іноземці масово скуповуватимуть українські землі.
• Спекуляції: ризик швидкого зростання цін на землю та спекулятивних операцій.
• Соціальна напруга: можливе збільшення нерівності між багатими землевласниками та бідними селянами.

До 2020 року закон так і не був прийнятий, через що продовжив активно функціонувати тіньовий ринок продажу землі. Тобто "схеми" вдосконалювались, поширювались, подвоювались. Корупція процвітала та прогресувала. У нашій аграрній країні, наш аграрний сектор не отримував достатньо інвестицій та підтримки, що було необхідною складовою до економічної стабільності держави.

Зрештою, закон про ринок землі був прийнятий у 2020 році і вступив у дію з 1 липня 2021 року. Він передбачає поетапне відкриття ринку з певними обмеженнями. Це стало важливим кроком для України, хоча дискусії щодо деталей функціонування ринку землі тривають і досі.

Аналізуючи все зазначене, можна зробити висновок, що з якоїсь причині, у нашій країні, рішення приймаються таким чином, щоб усіх депутатів усе влаштовувало й щоб у них не було проблем. Потреби населення враховуються тільки інколи і вибірково. У владній верхівці процвітає недовіра один до одного та відсутність колективного прийняття рішення. Усі скрізь бачать ворогів і намагаються "вдарити першим". Українці ж практично не мають жодного впливу на прийняття рішень у Верховній Раді та залишаються осторонь. Країні необхідні суттєві зміни, які змогли б подолати корупцію, кумівство та всі ті проблеми, які живуть із нами з 1991 року.