Моє рідне село Бабчинці, Могилів-Подільського району, Вінницької області, в яке я до нестями закоханий, одне із найдивовижніших у світі. Я люблю своє село, люблю все-все, на що тільки не гляну: кучеряві сади в білому вбрані весняного цвітіння, сиві долини в живому сріблі ранкової роси, запах медових акацій, все те, що росте, зеленіє, шурхотить, дзвенить, киває срібними листочками та співає мені найчарівнішу і найсвятішу з усіх пісень – пісню життя. 

Село, неначе мальовничий килим, витканий природою, розкинулось на берегах річки Бушанка, яка журливо котить свої води в синю далечінь, і тільки під час весняної повені вона стає бурхливою і не покірною. На берегах цієї чудової річеньки минуло моє щасливе, радісне, босоноге дитинство. Тут у моїй маленькій дитячій душі зароджувалися перші крилаті мрії, в яких я скакав на рожевому коні. А ще я річку Бушанку ніжно називаю Бушаночкою, і якби вона вміла розмовляти, то багато б розповіла про людські долі моїх пращурів-односельчан.

В моєму дивовижному селі, на берегах цієї річки, весною та влітку відбуваються справжні дива. Світанок, сивий туман опустив свої білі ніжки в ще сплячу річку. І за синьо-білих грайливих хмаринок ледь-ледь пробиваються перші ніжні промені сонця. Вітер ніжно пестить гілля зажурливих верб. Тихо шелестять трави, вкриті срібними крапельками ранішньої роси. Чисте п'янке повітря своїм холодком ніжить груди. Відігнавши ніч на відпочинок приходить весняний сонячний день. А вже під вечір з річки в чарівнім намисті виглядає веселка красуня. Звабливі казкові вечори тут пахнуть сон-травою. В синьому небі купаються недосяжні зорі. В нічному мариві притихли загадкові яри та звивисті стежини, якими я босоніж бігав в дитинстві. Зморений місяць, закутавшись в білу хмаринку, ліг спати.

Ледь-ледь чути тихий, як казкова мелодія нічних шелест журливих верб. І хто тільки не ламав і не рубав журливу вербиченьку, а вона росте і живе, як славний наш козацький рід. Росте вербиця з кілка, з пенька, з маленької гілочки гіллячиться, замріяно пестить свої пухкі котики. А навкруги цвітуть білосніжні вишні. 

Подекуди в селі і за селом ростуть срібночолі мавки-тополі, ніжно гойдаючи своїм віттям, а їхні листочки тихо шепочуть: “Хто мене тополеньку в душі несе, тому легше дихається, і доля усміхається”. А за селом немов на варті стоять кремезні дуби. Журлива вербиця, білосніжна вишня, срібночола мавка-тополя, міцний дуб та чарівна малина, калина назавжди зрослися в моїм серці міцним корінням.

Вербиця — мукою, журбою; 

Вишня — рідною домівкою, теплом та затишком; 

Тополя — долею на битому шляху; 

Калина — символом любові до матері та рідної землі; 

Міцний дуб — силою та нескореним козацьким духом. 

Тут, в моєму рідному селі, я зустрів свою кохану дружину Аллу. Тут народилась моя чарівна донька Оля. По цій славетній землі вона робила свої перші кроки. Восени жовтокрила осінь робить моє село надзвичайно гарним. Вона розстеляє барвисті килими всіма долинами. 

Як хороше серед сумної осені з мокрих дерев падає остання сльоза жовтня. Оповита сизим туманом, зажурилася річка Бушанка, А синє-синє небо задивилося на своє відображення в дзеркальній воді. Тиха, сумна, туга висить у повітрі. Далеко у небі неначе кораблики пливуть кучеряві хмаринки. Дерева огортаються хустками сивих туманів. Вони нагадують зграю казкових жар-птиць. Повітря дихає листяним шелестом та журавлиною печаллю. Осінній смуток навіває приємні та сумні спогади з моєї далекої юності. Таємнича тиша наче віддзвонює кроками. В цей час над моїм рідним селом пролітають журавлині ключі. І моє серце наповнюється нестерпною тугою. Здається, що їх тужливе курликання огортає всю землю. І тоді зароджуються сумні думки, що то летять душі моїх односельчан, замордованих страшними голодоморами, закатованих жахливими репресіями московською комуністичною владою.

В тім ключі я подумки шукаю крилату душу мого діда Гната та його братів Володимира і Василя. Серед них, мабуть, є душі сміливих бабчинян-повстанців, розстріляних комуністами. А можливо, в тому журавлиному ключі летять душі моїх односельчан, безстрашних воїнів матінки України, які загинули у тяжкій борні, захищаючи рідну землю від німецько-фашистських загарбників та російських рашистів. 

А життя продовжується, і моє рідне село не раз сплюндроване монголо-татарами, турецькими яничарами, рубане польською шляхтою, топтане важкими фашистськими чоботами, мучене страшними голодоморами, катоване комуністичними російськими репресіями, кричить на весь світ: “Я ще живу і буду жити вічно!”