Від Будапештського меморандуму до Мінських угод: розбір ключових документів, що вплинули на зовнішню політику та безпеку держави

Україна, як незалежна держава, є учасником багатьох міжнародних договорів. Деякі із цих угод викликають значні дискусії як серед експертів, так і в суспільстві. У цій статті ми розглянемо найбільш контроверсійні договори, учасником яких є Україна, проаналізуємо їх зміст, причини суперечок навколо них та можливі наслідки для нашої держави.

Харківські угоди 2010 року

Харківські угоди, офіційно відомі як "Угода між Україною і російською федерацією з питань перебування Чорноморського флоту російської федерації на території України", були підписані 21 квітня 2010 року в Харкові.

Основні положення: Чорноморський флот рф продовжує перебувати в Криму до 2042 року, з можливістю подальшого продовження ще на 5 років. За подібний поступок ми отримували зниження ціни на російський газ на 30 % від встановленої ціни, але не більше ніж на 100 доларів за тисячу кубометрів. Проаналізуємо наскільки законним є цей договір:

Конституція України: на момент підписання угод діяла редакція Конституції України від 1996 року. Стаття 17 Конституції чітко вказувала: "На території України не допускається розташування іноземних військових баз". Однак, у Перехідних положеннях Конституції (розділ XV, пункт 14) зазначалося: "Використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою України".

Попередні угоди: базування Чорноморського флоту рф у Криму було узаконене попередніми угодами від 1997 року, які були ратифіковані Верховною Радою України. Харківські угоди 2010 року фактично продовжували дію цих попередніх домовленостей.

Процедура ратифікації: Харківські угоди були ратифіковані Верховною Радою України, що відповідало вимогам Конституції щодо міжнародних договорів.

Юридичні суперечності: незважаючи на ратифікацію, багато юристів та експертів вказували на суперечність між основним текстом Конституції (ст. 17) та Перехідними положеннями. Вони аргументували, що Перехідні положення мали тимчасовий характер і не могли використовуватися для довгострокового продовження перебування іноземних військ.

Рішення Конституційного Суду: варто зазначити, що Конституційний Суд України не розглядав питання конституційності Харківських угод, оскільки відповідне подання не було зроблено.

Тобто, з формальної точки зору, Харківські угоди 2010 року можна вважати законними, оскільки вони були підписані відповідно до міжнародного права та ратифіковані Верховною Радою України згідно з процедурою, передбаченою українським законодавством. Проте, на момент підписання угод існували сумніви щодо вигоди від знижки на газ порівняно з втратами від присутності флоту.

Станом на зараз, угоди є денонсованими ВРУ від 31 березня 2014 року, тобто після анексії Криму росією.

Мінські угоди 2014–2015

Мінські угоди — це два дипломатичні протоколи, підписані у 2014 та 2015 роках із метою припинення збройного конфлікту на сході України. Перший — Мінський протокол (Мінськ-1), підписаний 5 вересня 2014 року. Другий — Комплекс заходів щодо виконання Мінських угод (Мінськ-2), підписаний 12 лютого 2015 року.

Основні положення включали:

• Припинення вогню

• Відведення важкого озброєння

• Обмін полоненими

• Проведення місцевих виборів на окупованих територіях

• Відновлення контролю України над державним кордоном

• Конституційну реформу з децентралізацією як ключовим елементом

Дані угоди були підписані після значної ескалації конфлікту на Донбасі у 2014 році. А вже Мінськ-2 з’явився після провалу першої угоди та нового загострення бойових дій. Угоди мають прямий зв’язок із сучасною війною, яка почалась у 2022 році. росія використала "невиконання мінських угод", як виправдання для повномасштабного вторгнення. Також провальний досвід Мінських домовленостей неабияк вплинув на сучасну позицію України щодо переговорів із росією.

З погляду міжнародного права, Мінські угоди є легітимними, оскільки були підписані уповноваженими представниками сторін та підтримані міжнародною спільнотою. Однак, існують сумніви щодо їхньої відповідності Конституції України, особливо в частині надання особливого статусу окремим районам Донбасу.

Україна виконала угоду частково, тільки військові аспекти: відвела важке озброєння та провела обмінполоненними. Особливий статус для Донбасу та вибори не були реалізовані через відсутність безпекових передумов. росія не виконала ключові аспекти угод, зокрема: не вивела війська та найманців з України; не припинила постачати зброю та боєприпаси на окуповані території та не забезпечила повне припинення вогню.

росія є слабкою дипломатичною стороною, яка не бажає визнавати себе стороною конфлікту. Замість дипломатичних переговорів чи домовленостей вона використовує зброю та танки. Практично постійно використовує маніпуляцію, дезінформацію та свою власну інтерпретацію угод. Її постійне прагнення до перемоги "будь-якою ціною" призводить до константного порушення міжнародних норм та сталих порядків цивілізованого світу. Небажання йти на компроміс та визнавати рівноправність інших держав тільки ще раз доводить — дикунство в крові росіян.

Угода про асоціацію між Україною та ЄС

Угода про асоціацію між Україною та Європейським Союзом — це фундаментальний документ, який визначив новий етап у відносинах між Україною та ЄС. Політична частина була підписана 21 березня 2014 року в Брюсселі. Економічна частина була підписана 27 червня 2014 року, теж у Брюсселі. З боку України підписантом був тогочасний президент України Петро Порошенко.

Україна прагнула рухатись далі по курсу європейського майбутнього, а Європа мати доступ до нових ринків та розширити європейську присутність на континенті, а також посилити свої Східні кордони.

Суть договору:

• Політична асоціація: посилення політичного діалогу та співпраці у сфері зовнішньої політики та безпеки.
• Економічна інтеграція: створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС.
• Секторальна співпраця: в галузях енергетики, транспорту, екології, науки, освіти тощо.
• Гармонізація законодавства: наближення українського законодавства до норм і стандартів ЄС.

Контроверсійність договору (чи договорів) заключалась у тому, що Україна ніби робила вибір між двох однаково неприємних альтернатив. З однієї сторони — росія, яка завжди хотіла "вкрасти" українські землі, а з іншої Європа, яка неодмінно краща за східного сусіда, але це все ж є доказом, що самостійно Україна вижити не зможе й потрібно робити вибір на користь чогось одного. Також серед політиків та юристів точились виправдані дискусії чи дійсно Україна готова до імплементації європейських норм та стандартів. А націоналістично налаштовані політики вбачають у євроінтеграції небезпеку для українського суверенітету та загрозу втратити державність, проте за ними вже давно закріпилось клеймо зрадників та опозиціонерів. Невідомо чому в країні не може існувати думки, яка відрізнялась би від загальноприйнятої.

Угода про асоціацію між Україною та ЄС є юридично складним документом, що охоплює широкий спектр сфер і вимагає суттєвих змін у законодавстві та інституціях України. Складність і обсяг угоди, необхідність гармонізації законодавства з нормами ЄС та впровадження нових стандартів у багатьох галузях роблять процес реформ тривалим і складним. Відсутність чітких санкцій за невиконання зобов’язань та складність механізмів моніторингу також уповільнюють прогрес. Крім того, реалізація багатьох положень угоди вимагає значних фінансових ресурсів, що створює додаткові виклики для України.

На даний момент Угода про асоціацію між Україною та ЄС залишається чинною і продовжує реалізовуватися. У червні 2022 року Україна отримала статус кандидата на вступ до ЄС, що означало початок нового етапу у відносинах між Україною та ЄС. У грудні 2023 року Європейська Рада ухвалила рішення про початок переговорів щодо вступу України до ЄС. Таким чином, хоча Угода про асоціацію продовжує діяти, Україна вже перейшла на новий, більш просунутий етап євроінтеграції, розпочавши офіційні переговори про членство в ЄС.

Будапештський меморандум 1994 року

Будапештський меморандум, офіційно відомий як Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, був підписаний 5 грудня 1994 року в Будапешті, Угорщина. Підписантами були Україна, російська федерація, Сполучене Королівство та Сполучені Штати Америки.

Ключові проблеми документа:

Юридичний статус: меморандум не є міжнародним договором у повному розумінні цього терміну. Це політична декларація, яка не має обов’язкової юридичної сили згідно з міжнародним правом. Це суттєво обмежує можливості його виконання та захисту прав сторін. Меморандум — це за своєю природою дипломатичний документ, який часто не має обов’язкової юридичної сили. Він скоріше виражає політичні наміри, ніж створює юридичні зобов’язання.

Нечіткість формулювань: документ містить розмиті формулювання щодо гарантій безпеки. Наприклад, сторони "підтверджують" свої зобов’язання, але не "гарантують" їх, що створює простір для різних інтерпретацій. І це стосується практично кожного юридичного документа. Вони написані таким чином, щоб їх можна було порушувати й не нести за це відповідальність. Саме цим правилом і користується ВРУ при прийнятті законів, які не відповідають Конституції України.

Відсутність механізмів реалізації: меморандум не передбачає конкретних механізмів забезпечення гарантій безпеки або процедур у разі порушення його положень. Єдине, що вказано, це "проведення консультацій, у разі порушення зобов’язань сторонами" та "звернення до ООН".

Брак санкцій: документ не містить жодних положень щодо санкцій або наслідків у разі недотримання його умов.

Відсутність часових рамок: меморандум не визначає термін дії зобов’язань сторін, що ускладнює його довгострокову ефективність. Але це не є обов’язковою умовою документу, адже більшість міжнародних договорів підписуються на невизначено довгий період або ж безстроковий.

Нерівноправність сторін: Україна взяла на себе конкретні зобов’язання щодо ядерного роззброєння, тоді як зобов’язання інших сторін залишилися досить абстрактними.

Недостатня увага до потенційних загроз: документ не передбачає конкретних дій у разі агресії з боку однієї з країн-гарантів проти України.

Відсутність ратифікації: меморандум не пройшов процедуру ратифікації в парламентах країн-підписантів, що додатково послаблює його юридичну силу. Але в США, Великій Британії та росія меморандум не проходив процедуру ратифікації у зв’язку з тим, що в їхніх правових системах меморандуми такого типу зазвичай не потребують парламентської ратифікації.

Неврахування геополітичних змін: документ не передбачав механізмів адаптації до змін у міжнародній обстановці.

Будапештський меморандум, хоча й мав благородні наміри, виявився юридично недосконалим та неефективним документом. З юридичної точки зору, цей документ можна вважати прикладом того, як важливо чітко формулювати міжнародні угоди, особливо ті, що стосуються питань безпеки та роззброєння.

Роль України в цьому меморандумі полягала в тому, що вона відмовилася від третього за величиною ядерного арсеналу у світі в обмін на гарантії безпеки та територіальної цілісності. Меморандум фактично не виконується через агресію росії проти України, що почалася у 2014 році. Інші підписанти стверджують, що надають Україні підтримку, але не мають юридичних зобов’язань щодо прямого військового втручання.

Договір про дружбу, співробітництво й партнерство між Україною і російською федерацією

Договір про дружбу, співробітництво й партнерство між Україною і російською федерацією, також відомий як "Великий договір", був підписаний 31 травня 1997 року й набув чинності 1 квітня 1999 року після ратифікації обома країнами.

Контроверсійність договору:

Визнання кордонів: договір закріплював непорушність існуючих кордонів між Україною та росією, включаючи статус Криму як частини України. Це викликало невдоволення серед деяких російських політиків. Хоча й у договорі не міститься прямої згадки про Крим, однак у статті 2 зазначено, що сторони поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів. Це непрямо підтверджувало визнання росією Криму як частини України на той момент.

Мовне питання: договір гарантував права російськомовного населення в Україні, що деякі українські політики вважали втручанням у внутрішні справи. У статті 12 договору йдеться про забезпечення етнічних, мовних, культурних та релігійних прав національних меншин. Однак, це стосується як українців у росії, так і росіян в Україні. Гарантувати ці права мала кожна держава на своїй території відповідно до міжнародних стандартів.

Економічна співпраця: деякі пункти договору стосувалися економічної співпраці, що викликало побоювання щодо можливої економічної залежності від росії. Договір містить загальні положення про економічну співпрацю, зокрема в статтях 13–15. Вони передбачають створення сприятливих економічних, фінансових і правових умов для підприємницької та іншої господарської діяльності, включаючи стимулювання і взаємний захист інвестицій.

Наслідки:

• Тимчасова стабілізація відносин між країнами.

• Створення правової бази для вирішення спірних питань.

• Визнання росією територіальної цілісності України (хоча це було порушено пізніше).

Відмова від договору:

21 вересня 2018 року Україна повідомила про намір не продовжувати дію договору. 6 грудня 2018 року Верховна Рада України прийняла закон про припинення дії договору з 1 квітня 2019 року.

Отже, Договір про дружбу, співробітництво й партнерство між Україною і російською федерацією, незважаючи на його всеосяжний характер та юридичну значимість, виявився неспроможним запобігти агресії російської федерації проти України, що розпочалася у 2014 році. Цей факт яскраво демонструє фундаментальні обмеження міжнародно-правових інструментів у контексті сучасних геополітичних реалій.

По-перше, слід зазначити, що ефективність міжнародних договорів значною мірою залежить від принципу "pacta sunt servanda" (договори повинні виконуватися), який є наріжним каменем міжнародного права. Однак, цей принцип виявляється вразливим, коли держава-учасниця свідомо вирішує порушити свої зобов’язання, особливо якщо ця держава має значну військову та економічну потужність.

По-друге, механізми примусу до виконання міжнародних договорів часто виявляються недостатньо ефективними. У випадку з Договором про дружбу не було передбачено чітких санкцій або механізмів примусового виконання, що є типовим для багатьох двосторонніх угод такого характеру.

По-третє, міжнародне право стикається із серйозними викликами, коли йдеться про протидію "гібридним" формам агресії, які використовують прогалини в існуючих правових нормах та конвенціях. Події в Криму та на Донбасі продемонстрували обмеженість традиційних правових концепцій у протидії новим формам міждержавних конфліктів.

Крім того, цей випадок підкреслює проблему ієрархії норм у міжнародному праві. Хоча Договір про дружбу мав значну юридичну силу, він виявився недостатнім для протидії порушенням фундаментальних принципів міжнародного права, таких як заборона агресії та повага до територіальної цілісності держав.

Нарешті, ця ситуація висвітлює необхідність реформування системи міжнародного права та міжнародних інституцій для більш ефективного реагування на сучасні виклики глобальній безпеці. Зокрема, варто розглянути можливість створення більш дієвих механізмів примусу до виконання міжнародних зобов’язань та запровадження більш суворих санкцій за їх порушення.

У підсумку, невдача Договору про дружбу в запобіганні російській агресії проти України є показовим прикладом системних проблем у сучасному міжнародному праві та підкреслює нагальну потребу в його адаптації до реалій 21 століття.

Висновок

Аналіз цих договорів яскраво демонструє фундаментальні проблеми, притаманні міжнародним угодам такого характеру. По-перше, відсутність чітких механізмів реалізації та санкцій за порушення робить ці документи вразливими до недобросовісних дій сторін. По-друге, розмитість формулювань та відсутність конкретики в зобов’язаннях створюють простір для різноманітних інтерпретацій, що підриває ефективність цих угод. Нарешті, асиметрія в правовому статусі документів для різних сторін (як-от у випадку з ратифікацією) додатково ускладнює їх імплементацію та захист у міжнародно-правовому полі.

З огляду на ці обставини, Україні, як і будь-якій іншій державі, слід підходити до укладання міжнародних договорів та приєднання до міжнародних угод із надзвичайною обережністю та ретельністю. Необхідно враховувати не лише букву закону, але й геополітичний контекст, історію відносин із потенційними партнерами та їхню репутацію щодо дотримання міжнародних зобов’язань. Особливу увагу слід приділяти розробці чітких механізмів імплементації, моніторингу виконання та санкцій за порушення умов договорів. Крім того, варто прагнути до включення положень про обов’язкову юрисдикцію міжнародних судових інстанцій для вирішення спорів. Лише такий комплексний, виважений підхід може забезпечити ефективність міжнародних угод та захист національних інтересів України на міжнародній арені.