Приклад Туреччини показує, як великі країни стають частиною цього "клубу ображених", що не хочуть змінювати свої інституції

Туреччина під керівництвом президента Реджепа Таїпа Ердогана продовжує грати на політичних протиріччях між Заходом і Глобальним Півднем, намагаючись знайти своє місце на міжнародній арені. Останнім кроком Анкари стало подання заявки на вступ до БРІКС — групи країн, що прагнуть створити альтернативу західному домінуванню. Цей крок став не лише викликом для традиційних союзників Туреччини в НАТО, але й продемонстрував нову стратегію зовнішньої політики країни, спрямовану на зміцнення економічних і політичних зв’язків із Китаєм, росією та іншими країнами, що кидають виклик західним стандартам.

Турецький шлях до БРІКС: контекст і мотиви

Історично Туреччина намагалася інтегруватися в західні інституції, але цей шлях був тернистим. Спроби приєднання до Європейського Союзу фактично завершилися після 2016 року, коли Брюссель відмовив Анкарі через порушення демократичних стандартів і прав людини. З цього моменту Туреччина почала активно шукати нових партнерів. У 2017 році після жорсткої критики Європи, Анкара підписала контракт на купівлю російських систем С-400, що призвело до виключення Туреччини з проєкту F-35 та напруження відносин зі США.

Поступове віддалення від Заходу змусило Ердогана шукати інші економічні та політичні альянси, що відповідало його прагненню зміцнити позиції Туреччини як незалежного гравця на міжнародній арені. Вступ до БРІКС, на думку багатьох оглядачів, є частиною цієї стратегії. Туреччина намагається грати роль "держави балансу" між Заходом і Сходом, підкреслюючи свою значущість як посередника у глобальних конфліктах і торговельних відносинах.

Політика балансування: Туреччина між США, ЄС і БРІКС

Збереження хороших відносин із росією та водночас підтримка України демонструють майстерність Туреччини у балансуванні. Впродовж останніх років Анкара активно підтримувала Київ, зокрема, постачанням зброї, включаючи безпілотники "Байрактар", а також посередництвом у зерновій угоді між Україною та росією. Проте одночасно Туреччина не запроваджувала санкцій проти москви, зберігаючи особисті контакти між Ердоганом та путіним.

Приєднання до БРІКС може стати випробуванням для Туреччини у стосунках із НАТО. Якщо цей крок буде здійснено, Туреччина стане першою країною альянсу у складі БРІКС, що може створити нові дипломатичні виклики. Цей маневр відображає прагнення Анкари продемонструвати свою незалежність та зміцнити економічні зв’язки з Китаєм і росією, які, на відміну від Заходу, не критикують Ердогана за порушення прав людини і верховенства права.

Внутрішня політика: конфлікт між авторитаризмом і демократією

Турецька опозиція критикує Ердогана за відхід від демократичних стандартів і правових реформ, що, на їхню думку, погіршує економічну ситуацію в країні та віддаляє її від Європи. Натомість влада вбачає в цьому можливість розвитку більш незалежної зовнішньої політики. У складі БРІКС немає вимог до дотримання прав людини або реформування судової системи, що робить це об’єднання привабливим для Туреччини.

Що буде далі?

Відсутність єдиного підходу з боку Заходу до таких країн, як Туреччина, підкреслює його нездатність створити інклюзивну модель співпраці. Водночас Туреччина, зберігаючи свої авторитарні інститути, віддаляється від демократичного розвитку. Захід сприймає це як сигнал того, що вплив старих інституційних моделей слабшає, а альтернативи, такі як БРІКС, стають дедалі привабливішими для країн, що шукають нові формати міжнародної взаємодії.

Туреччина обирає свій шлях, балансуючи між Заходом і Сходом. Проте питання залишається відкритим: чи стане цей шлях успішним для країни в довгостроковій перспективі? Вибір на користь султанізму та авторитаризму може забезпечити короткострокові вигоди, але чи зможе Туреччина утвердитися як надійний партнер у світі, що швидко змінюється? Захід і далі спостерігатиме, а Туреччина продовжить шукати своє місце на політичній карті світу.