Засновник блогу "Невідомий автор" про медицину в армії, мобілізацію, ВЛК та донати

Владислав Ходюк – людина, яка пройшла шлях від лікаря до військового. Він має вищу медичну освіту і три спеціалізації: лікар УЗД, лікар радіолог та лікар сімейної медицини, які здобув у ТДМУ ім. І. Я. Горбачевського. Крім того, має досвід хірургічних операцій та надання екстреної медичної допомоги.

З початком повномасштабного вторгнення, самостійно звернувся до ТЦК, і вже 28 квітня 2022 року став до лав ЗСУ. Починав як звичайний стрілець-санітар, а завершив службу як начальник медичної служби батальйону, отримавши звання молодшого лейтенанта медичної служби. Владислав зараз веде популярний блог "Невідомий автор" на платформах TikTok та YouTube, де бореться з медичними міфами та невіглаством. Його мета – покращити розуміння медицини та науки серед населення, ділячись своїми знаннями та досвідом, щоб захистити здоров'я та життя людей.

DHNews поспілкувалося з медиком та ветераном, аби дізнатись про стан медицини в українській армії, про сильні та слабкі сторони нашого війська, мобілізацію та підтримку військових.

Зараз настрої у суспільстві доволі деморалізовані щодо мобілізації та ситуації на фронті. А що з військовими? Яка ситуація там на фронті? Які думки панують, ідеї?

Я можу говорити лише про свій підрозділ або про ті організації, з якими мені доводилося співпрацювати. Якщо говорити про десантників, з якими я воював у Серебнянському лісі, ці хлопці досить жваві та потужні. Їх можна назвати справжніми "рексами". Вони заряджені на штурми та оборону.

У них є певний елемент злоби, особливо серед молодих і потужних хлопців, які або звернулися самостійно, або є добровольцями. Це часто проявляється у відношенні до демотивованих солдатів, з якими потрібно панькатися. Зазвичай це не всередині їх підрозділів, а коли вони співпрацюють з піхотою батальйонів, що належать до пізньої мобілізації. Там є певна когорта людей, яких, скажімо так, "відловлювали", і які не по своїй волі пішли в армію. Дивлячись на цих демотивованих "ледарів", як вони їх називають, виникає конфронтація і навіть зневага.

Проте, якщо ти демонструєш свою мотивацію, зайнятість процесом, зацікавленість у перемозі, своїм особовим складом та в тому, щоб якомога більше твоїх людей вижило, щоб ми втримали позицію або штурманули її, вони моментально змінюють своє ставлення і проявляють повагу. Вони озлоблені лише спочатку або якщо бачать, що ти той, хто нічого не хоче робити.

Щодо мобілізації, наскільки якісні, якщо це можна так назвати новобранці зараз? Чи зустрічав ти бійців яких "запихали в бусік"? Якщо так, то які з них солдати? 

Якщо говорити про піхоту, то мій батальйон належав до пізньої мобілізації, і серед військовослужбовців часто спостерігалася демотивація. Часто виникали проблеми зі здоров'ям, адже деякі з цих людей мали хронічні захворювання, які під час війни починають загострюватися.

Оскільки я зумів дослужитися до начальника медичної служби, хоча починав як командир взводу і сидів з хлопцями в окопах, коли нас відвели в Сріблянки, я став начальником медичної служби. Коли ти починаєш займатися лікуванням хлопців, робити все правильно, щоб їм виплачували зарплату та премії під час перебування в госпіталі, їхня демотивація змінюється на вдячність. Багато хто з них, вилікувавшись чи реабілітувавшись, хоче повернутися до служби або, як мінімум, не хоче додому. Вони повертаються і продовжують служити.

Звичайно, є військовослужбовці, які через загострення хронічних захворювань або поранення стають демотивованими і прагнуть повернутися до цивільного життя. Якщо військово-лікарська комісія видає їм відповідний висновок, вони йдуть. Але це не є загальною тенденцією. Є і вмотивовані люди серед офіцерів, сержантів і солдатів, і демотивовані. Деяких з самого початку не можна перевчити чи переконати, є просто люди, які нічого не хочуть робити. Інші втомлюються або мають загострення захворювань, що їх демотивує.

Не можна сказати, що всі військовослужбовці втомилися і хочуть додому. Багато хто хоче додому, багато хто втомився, але це не означає, що вони не розуміють важливість того, що вони роблять, і ціну нашої перемоги. Вони також розуміють ціну поразки. Тому, крім мотивації, є ще й обов'язок і розуміння його важливості.

Оскільки наш батальйон був створений пізніше, мені траплялися люди, яких буквально ловили на вулиці та забирали в автобуси. Хоча це не було так жорстоко, як деякі резонансні випадки в Одесі, все ж їх "запрошували" доволі чітко, даючи зрозуміти, що в них немає іншого вибору. Вони просто розуміли це і самі заходили в автобуси.

Знаю кількох бійців, які потрапили на службу не з власної волі, а через такі "запрошення". Деякі з них знайшли своє місце в батальйоні: хтось став діловодом, хтось – хорошим сержантом, командиром відділення тощо. Їхня демотивація зникла. Звісно, вони також можуть втомлюватися і розчаровуватися, але я бачив, як вони перетворювалися з офісних працівників на міцних бійців, які знайшли себе.

Однак є й такі люди, які після примусового призову залишаються демотивованими від початку до кінця. Вони належать до так званої "ліги ображених", яких нічого не влаштовувало ні в цивільному житті, ні у військовому. У них завжди всі навколо погані: командири, сержанти, співслужбовці. Вони оточують себе такими ж людьми, які підтримують їхню думку, і починають вносити серйозну деструкцію в ряди військовослужбовців. На щастя, таких людей меншість.

Які сильні та слабкі сторони української армії на фронті? Можеш якось загалом ситуацію на фронті охрестити? 

Знову ж таки, я буду говорити про свій сегмент фронту, де воював, а саме в районі Серебрянки, Ліс Чудес. Почну з негативного, бо для багатьох це буде найцікавіше. Комунікація між підрозділами була дуже поганою через дефіцит офіцерського складу або через нестачу кваліфікованих офіцерів, які зазвичай займаються цим завданням. Внаслідок цього виникали конфузи. Наприклад, було важко зрозуміти, чи це наш дрон, чи ворожий. З часом ми навчили солдатів і сержантів розпізнавати, чи це наш дрон, чи ні, за тим, як він висить і на що дивиться. Але якби був зв'язок з нашими операторами БПЛА та іншими суміжними підрозділами, це було б значно простіше.

Простий зв'язок по рації або через "Signal" міг би вирішити цю проблему. Оскільки комунікація була поганою або взагалі відсутньою, доводилося налагоджувати її фактично з нуля. Спочатку це було дуже важко, тому ми не знали, чи ховатися від своїх дронів, чи від ворожих, що могло затримувати наші пересування і ротації.

Ще один мінус – дефіцит боєприпасів. Зараз, завдяки американській допомозі, ситуація покращилася, але коли я там був, дефіцит нормальної відповіді батальйонними або бригадними засобами, такими як ствольна артилерія або міномети, був дуже відчутним. Перестрілки мінометами та артилерією виглядали так: від москалів дев'ять пострілів, від нас – один. Фактично, співвідношення було один до дев'яти. Наразі ситуація покращилась завдяки допомозі, але все одно відчувається їхня перевага в боєприпасах.

Також, як багато хто вже говорив, московити копають як чорти. Вони копають краще за нас, бо в них є заградотряди. Хоча заградотряди — це не найкращий метод керування армією, але при копанні він має свої плюси, бо вони розуміють, що відступати не вийде. У їхніх очах ми демонізовані, і вони копають як навіжені. Наші військовослужбовці, особливо ті, хто потрапив до лав армії під час пізньої мобілізації, часто є більш лінивими. Їхня мотивація до копання зростає лише після того, як вони особисто побачать важливість цієї діяльності.

З позитивних наших переваг скажу так: ми евакуюємо поранених і забираємо загиблих значно краще за них, навіть попри загрозу снайперської атаки. Організовуємо це так, щоб не підставити живих військовослужбовців, бо вони все ж таки важливіші, але ми робимо все можливе, щоб забрати своїх. У московитів трупи можуть валятися дуже довго, і їм відверто начхати на це.

Хоча медичне забезпечення у нас погане і неорганізоване належним чином від держави, ми покладаємося на волонтерів. Інколи вони присилають китайські турнікети або щось подібне, але завдяки волонтерам ми можемо нормально комплектувати наші аптечки. Якщо порівняти аптечку московитів і нашого військовослужбовця, наша виграє в рази.

Я мав честь бути присутнім при організації штурму з боку ДШВ. Організація наших штурмів є більш щадною для особового складу. Не всі штурми вдаються, але вони добре організовані: є супровід дронів, прикриття артилерії, танків тощо. У московитів теж є артилерійське прикриття, але їхня артилерія часто б'є по своїх. Крім того, їхні штурми організовані так, що мало хто з їхніх військовослужбовців виживає. Наш підхід до штурмів набагато більш складний і гуманний до військовослужбовців. Звісно, є погані офіцери і командири з обох боків, але в цілому наша організація краща.

Зараз багато хто говорить про те, що українці нібито менше почали донатити, але великі фонди говорять, що поки мають стабільний притік коштів хоч і не такий великий як на початку війни. Як це відображається на звичайних військових?

Зараз у великих фондах фінансування не проблема, оскільки вони популярні серед відомих особистостей, які ефективно просувають збори серед своєї аудиторії. Наприклад, коли Монобанк чи умовно Притула збирають гроші, це відбувається швидко й успішно. Однак, у випадку з меншими, локальними ініціативами, такими як збір коштів для амуніції військовослужбовців чи обладнання для конкретних підрозділів, складніше привернути увагу. Ці ініціативи не мають підтримки відомих осіб і часто не набирають необхідної суми, навіть якщо потреба важлива. Однак великі фонди продовжують залучати фінансування завдяки вдалому просуванню та зацікавленій аудиторії, що дозволяє їм ефективно виконувати свої місії, включаючи підтримку військових ініціатив. 

Як медик можеш прокоментувати, яка зараз загальна ситуація з ВЛК як в плані мобілізації, так і демобілізації? Можеш розповісти, що з медициною зараз у війську?

Зараз у нас у справах медицини ситуація виявляється кращою, ніж у росіян. Ми докладаємо зусиль, щоб наші військовослужбовці були надійно захищені, зокрема у справах евакуації, наші медики проявляють значно вищий рівень порівняно з їхніми колегами. Однак це головним чином завдяки волонтерам і цивільним ініціативам, аптечки, які видані від держави чи бригади, часто потребують додаткового устаткування. Наприклад, може бути надійний турнікет, але погана оклюзійна пов'язка або відсутність необхідних матеріалів.

Рідко коли ми отримуємо аптечку без необхідності доукомплектовувати її. Також іноді волонтери можуть передавати нам ненадійне устаткування, що є неприпустимим. Комплектація аптечок є критично важливою, і часто з цим виникають проблеми через базові аптечки, які потребують додаткової комплектації. Це стає відповідальністю медпункту та медичної служби безпосереднього підпорядкування.

З комплектацією медичних ресурсів і аптечок також пов'язані значні бюрократичні виклики. Хоча останнім часом процес списання став трохи простішим завдяки новим процедурам актів списання, все ще є потреба у великих кількостях паперової роботи та обчислень.

На жаль, це складна ситуація, але я радий, що під час моєї служби вдалося спростити процес списання медичних ресурсів і бойових аптечок.

Щодо ВЛК у ТЦК, процес залишається таким же поверхневим, як і коли він був впроваджений. Це означає, що призовники рідко отримують справедливе рішення, особливо ті, хто стикається з хронічними захворюваннями і має повну придатність. Навіть коли вони мають всі підстави для призначення обмеженої категорії, їх часто класифікують як повністю придатних для служби, включаючи і можливість бути штурмовиком. Я, як медик, розумію, що це не завжди об'єктивне рішення.

ВЛК у військкоматах залежить від локальних умов, індивідуальних лікарів і так далі. Особливо відрізняється підхід ВЛК в госпіталях, таких як Київський Центральний госпіталь і Ірпінський госпіталь, який недавно відновили після руйнування.

З мого власного досвіду проходження ВЛК після поранення я можу сказати, що мене адекватно обстежили, пролікували і дали об'єктивний висновок. Хоча є госпіталі, де не завжди так дотримуються стандартів, загалом ситуація дуже відмінна від того, що було раніше.

Навантаження на госпіталі, особливо на Київський Центральний військовий госпіталь, значно зросло через велику кількість військовослужбовців, які потребують реабілітації та лікування. Однак співробітники госпіталю роблять все можливе, щоб забезпечити високий рівень обслуговування.

Наприклад, у Київському госпіталі надають безкоштовні рецепти на ліки і безкоштовні МРТ, якщо вони потрібні. Проте існують проблеми зі строками прибуття на призначений час через транспортні пробки у Києві.

Незважаючи на велике навантаження, лікарі показують велику повагу до своєї роботи і намагаються надати найкращий сервіс військовослужбовцям на доступних ресурсах.